З нагоди святкування 60-ї річниці з Дня підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та її ратифікації Україною

Становлення України як демократичної, правової та економічно розвинутої держави, а також вирішення інших важливих соціально-економічних і політичних питань практично неможливі без урахування світового досвіду, досвіду розвитку окремих країн, діяльності міжнародних організацій щодо забезпечення невід’ємних прав та свобод людини і громадянина.
Права людини — це невідчужувані права та свободи особи, які людина отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і у зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім'ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету реальне забезпечення прав, свобод людини і громадянина та зобов'язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.
Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутися до Конституції України (28.06.1996 р.),  законів України  «Про свободу совісті та релігійні організації» (23.04.1991 р.), «Про об'єднання громадян» (16.06.1992 р.), «Про національні меншини в Україні» (25.06.1992 р.), «Про інформацію» (02.10.1992 р.), «Про правовий статус іноземців (04.02.1994 р.), «Про біженців» (02.10.1996 р.), «Про звернення громадян» (02.10.1996 р.) та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина в Україні прийняття нашої держави 9 листопада 1995 р. у члени Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього, членство в Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції -основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини є змістом і спрямованістю діяльності держави. Остання, згідно з Конституцією, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ. Він є одним із найважливіших в Конституції і містить близько третини її статтей.
Чинна Конституція імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього, Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права, які ратифіковані Україною і є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім «людським виміром», мірою людської гідності.
Певною мірою цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8, 11 до цієї Конвенції, підписаними від імені України. Це дає підстави для висновку, що в Україні перебудовується вся правова система; права і свободи людини і громадянина визнані неодмінними засадами нового конституційного ладу.
Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод в усіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина. Такий підхід повністю відповідає сучасній теорії конституційного права.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку їх нових видів, істотно збагатив зміст тих, які були закріплені в попередніх конституціях України. Так, у ньому вперше передбачено такі важливі права і свободи, як право на життя (ст. 27), на інформацію (ст. 34), приватної власності (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на страйк (ст. 44), на достатній життєвий рівень (ст. 48), свободу пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України і повертатися в Україну (ст. 33) тощо.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, проголошені в ній права і свободи набувають все більшого реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації в Україні скасовано смертну кару, утворилося більше сотні політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, неприпустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Одним із найбільших і найвагоміших досягнень у справі гарантування прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, серед яких особливе значення відводиться Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Поряд з національними гарантіями прав і свобод Конституція передбачає можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх можливих національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.
Додатковою гарантією прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких приєдналася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Відтепер громадяни України мають можливість звертатися щодо захисту порушених їх прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.
У ст. 8 Конституції України юридично ліквідовано всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина. У ній, зокрема, проголошено, що норми Основного Закону є нормами прямої дії. Завдяки цьому можливе звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції і воно належним чином гарантується навіть у разі відсутності інших нормативних правових актів.
Конституцією України передбачено також створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головним чином, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Саме на судову владу покладається функція захисту конституційних прав і свобод. До того ж, за чинною Конституцією, каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій. Згідно з чинним законодавством рішення про надання санкцій на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у здійсненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншої власності особи приймаються виключно судами України.
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який відповідно до Конституції  здійснює парламентський контроль  за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини і громадянина.
Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрьми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ тощо.
Однак, на привеликий жаль, сьогодні в Україні спостерігаються не лише позитивні моменти щодо реалізації прав та свобод людини і громадянина, але існують також і системні проблеми в цій сфері. А саме: залежність судової влади, відсутність поваги до правосуддя, інформаційної відкритості, непрозорості та фактичної не підзвітності влади суспільству, масові та брутальні порушення законних прав на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, від безпідставних затримань, права на інформацію, права бути обраним, бідність значної частини населення країни.
Досить часто можна спостерігати проблемні ситуації з реалізацією прав та свобод громадян в їх повсякденному житті, що пов’язано, насамперед, з недосконалим механізмом реалізації зазначених прав, їх порушення з боку державних органів та ін. Насправді, з приводу прав та свобод людини і громадянина в Україні на законодавчому рівні прийнято велику кількість нормативних актів, ратифіковано міжнародні договори, але в реаліях все те, що задекларовано нормативно, не в повній мірі здійснюється практично.
Проблеми з реалізацією прав та свобод громадян зумовлені низкою причин політичного, економічного, соціального характеру тощо.
Так, внаслідок політичного протистояння ситуація з правами людини в Україні дещо погіршилася. Про це заявляють правозахисні організації, які представляють  щорічні доповіді “Права людини в Україні”. Єдина зміна на краще, яку фіксують правозахисники-  те, що в Україні повною мірою реалізовано свободу зібрань.
Період політичного протистояння, який закінчився повномасштабною політичною кризою, не сприяв захисту прав людини. Як констатують правозахисники, політичне протистояння вкрай негативно позначилося на незалежності судової влади, зріс рівень корупції серед суддів. Посилилось також рейдерство, а право власності виявилось незахищеним. Зріс адміністративний тиск, поменшало свободи слова та прав журналістів, особливо в регіонах, почастішали випадки насильства на расовому та етнічному ґрунті.
Актуальною також є і залишається проблема стеження силових структур держави за її громадянами та інші втручання в їх приватне життя. Поширене порушення, а саме: втручання в спілкування людей, яке відбувається за допомогою різних технічних та електронних засобів, листування тощо, які виникають у результаті значних масштабів перехоплення повідомлень (телефони, електронна пошта тощо). Проблематичним є те, що закону, який би повною мірою регламентував проведення таких заходів, на даний час в Україні немає.
В країні за певними винятками була відсутня цілісна системна політика щодо покращення становища із правами людини і основоположними свободами.
Намагання правозахисних організацій, окремих підрозділів і окремих державних службовців з МВС, Міністерства юстиції та Міністерства освіти і науки покращити ситуацію мали наслідком певний прогрес, але загальне ставлення політичних сил до прав людини як до чогось другорядного і незначущого в порівнянні з політичною доцільністю не дали домогтися системних змін на краще.
Викликають занепокоєння постійні порушення Конституції, що створює серйозну загрозу правам людини.
Для реалізації системних змін на краще в царині прав людини необхідно:
•    посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод,
•    ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс,
•    провести реформування судової системи, кримінальної юстиції та системи безоплатної правової допомоги відповідно до ухвалених указами Президента концепцій,
•    змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації і переглянувши законодавство про захист суспільної моралі та практику його застосування,
•    внести зміни до законопроекту про безоплатну правову допомогу, проекту Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини,
•    удосконалити систему відбування покарань засудженими в місцях позбавлення волі (пенітенціарної системи).
Саме таких нагальних змін мають прагнути як нова влада, так і суспільство загалом.
Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.
Щоб не допустити порушень прав людини з боку державних органів необхідно посилити контроль за діяльністю міліції та інших органів виконавчої влади.
Однією з найбільш важливих проблем на сьогоднішній день в Україні є невиконання, ігнорування чинного законодавства як з боку самих громадян, так і органів державної влади. Причиною такої ситуації є низький рівень правових знань, правової свідомості та правової культури суспільства, що потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система мір, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання. Змістом правового виховання  є прилучення людей  до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Тобто метою правового виховання є «створення спеціального інструментарію з донесення до розуму та почуттів кожної людини правових цінностей».
Одним із видів правового виховання  є правова освіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є навчальні заклади освіти. На сьогодні, відчувається нагальна потреба у правовому вихованні людини, а тим більше молодої. Суспільство потребує підсилення цілеспрямованої діяльності держави щодо передачі юридичного досвіду, систематичного впливу на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.
Неменш важливу роль у правовому вихованні відіграють засоби масової інформації, кіно та телебачення. Однак більшості журналістських публікацій та сценаріїв фільмів не вистачає глибини та багатосторонності при дослідженні проблеми виховання почуття поваги до прав, свобод людей, роз’яснення нових юридичних видів соціалізації людини.
Найважливішим фактором, що безпосередньо і досить активно впливає на правову культуру людини, є культура правотворчості. Підґрунтя смислової позиції в даному разі  є ставлення до вже готового, закріпленого у нормі права варіанта поведінки за співвідношенням «правильно-неправильно», «врегульоване-не врегульоване».
Отже, за допомогою правильної організації правового виховання, його систематичності, а також підвищення авторитету державної влади, вдосконалення законодавства можна досягти стабільного підвищення рівня правової культури як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.
При всій складності даної проблеми захисту прав необхідно робити певні кроки, які допоможуть людині захистити свої права.
Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава є гарантією реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини — це головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Саме через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

                                                                                                                                                                                                                                                                             Інна Нагірняк

                                                                                                                                                                                                                                                                            Яна Кучеренко